Мобілізованого чоловіка не пустили у квартиру після зміни замків

Верховний суд визнав військову службу поважною причиною непроживання.

ВС підтвердив право мобілізованого чоловіка на вселення до квартири після зміни власника та замків. Військова служба визнана поважною причиною його непроживання, тоді як у вселенні дружини й дітей відмовлено.

Підставою стало право особистого сервітуту за статтею 405 ЦК України, пише Sud.ua.

Після дарування квартири новому власнику змінили замки, поки її мешканець проходив військову службу за мобілізацією. ВС підтвердив його право на вселення, але відмовив у вселенні дружини та дітей.

Позивач був зареєстрований у спірній квартирі з 13 листопада 2012 року та проживав у ній разом із матір’ю — її власницею. Його дружина проживала у квартирі з 2015 року разом із неповнолітньою дочкою, а згодом у подружжя народився спільний син.

У листопаді 2019 року мати позивача подарувала квартиру своєму онуку — відповідачу. Останній звернувся до суду з позовом про виселення позивача, однак рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 20 жовтня 2022 року у справі № 314/622/20 у задоволенні позову було відмовлено.

Потім, у березні 2022 року позивача мобілізували до ЗСУ. Надалі, за твердженнями позивачів, мати відповідача, яка діяла від його імені, замінила вхідні двері та замки у квартирі, фактично позбавивши їх доступу до житла.

У червні 2023 року позивачі звернулися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив позов частково: вселив позивача до квартири, але відмовив у вселенні його дружини та дітей.

Відповідач оскаржив рішення в частині вселення позивача, посилаючись, зокрема, на відсутність у нього права користування квартирою. Позивачі, своєю чергою, оскаржили відмову у вселенні дружини та дітей, посилаючись на їхнє право користування житлом та, зокрема, право малолітньої дитини проживати разом із батьком.

Позиція Верховного Суду

ВС вказав, що відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Суд також навів положення житлового законодавства, за якими ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Суд зазначив, що відповідно до частин першої, четвертої статті 156 ЖК України члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

ВС зазначив, що згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім’ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Водночас Суд наголосив, що аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім’ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи — члени сім’ї власника житла.

Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім’ї власника житла; особливістю суб’єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї.

Суд зазначив, що особистий сервітут — це право виключно конкретної особи.

Застосовуючи це правило до обставин справи, Верховний Суд виходив із того, що саме чоловік був особою, яка набула відповідне право користування квартирою.

ВС вказав, що за обставинами цієї справи суди встановили, що як член сім’ї попереднього власника до спірного житлового приміщення у 2012 році вселився та був зареєстрований позивач, тобто саме був він наділений правом особистого сервітуту та підлягав вселенню за рішенням суду, ураховуючи, що добровільно із спірної квартири він не виселявся та не має іншого житла.

Суд також врахував попереднє судове рішення, яким власнику було відмовлено у виселенні чоловіка.

ВС зазначив, що питання щодо наявності у позивача права користування спірним житлом уже було предметом судового розгляду. У справі № 314/622/20 за позовом власника квартири до позивача про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 20 жовтня 2022 року у задоволенні позову було відмовлено.

ВС вказав, що існують поважні причини непроживання позивача у квартирі, оскільки з березня 2022 року він проходить військову службу в лавах Збройних Сил України.

На цій підставі Суд дійшов висновку, що відсутність чоловіка у квартирі не свідчила про добровільне припинення користування нею.

Суд зазначив, що установивши, що позивач добровільно не виселявся із спірного житлового приміщення, судове рішення про його виселення відсутнє, іншого житла він не має, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що його право на житло підлягає захисту шляхом вселення до квартири.

Водночас ці висновки не були поширені на дружину та дітей.

Верховний Суд установив, що дружина позивача разом із дочкою була зареєстрована за іншою адресою у Запоріжжі та на час розгляду справи проживала там. У спірній квартирі вона ніколи не була зареєстрована.

Малолітній син був зареєстрований у квартирі лише 1 червня 2021 року — вже після набуття відповідачем права власності на квартиру, причому без його згоди.

Суд відхилив посилання позивачів на законодавство про декларування та реєстрацію місця проживання.

ВС вказав, що доводи касаційної скарги про те, що така згода не була необхідною з огляду на положення частини п’ятої статті 8 Закону України «Про надання публічних (електронних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», яка підлягала застосуванню за аналогією закону, є безпідставними.

Причини Суд сформулював окремо: відповідні положення набрали чинності лише з 1 грудня 2021 року та стосувалися декларування місця проживання малолітньої особи, а не реєстрації. На момент реєстрації дитини діяв інший порядок, передбачений Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та Правилами реєстрації місця проживання.

Тому Суд погодився з висновком попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для вселення дружини та дітей.

Водночас Суд окремо звернув увагу на статус дитини та вказав, що дитина була зареєстрована у спірній квартирі вже після набуття відповідачем права власності на неї та без його згоди. На час розгляду справи дитина проживала разом із матір’ю, однак це не позбавляє її права проживати разом із батьком у спірній квартирі.

Суд також відхилив аргумент про необхідність висновку органу опіки та піклування.

ВС зазначив, що за положеннями статті 19 Сімейного кодексу України висновок органу опіки та піклування є обов’язковим при вирішенні спорів, зокрема, щодо виселення дітей, натомість у цій справі предметом спору є вселення дітей.

Щодо тверджень про позасудове виселення Суд зазначив, що самі ці обставини не створюють у дружини та дітей права на вселення до квартири, яка їм не належить.

Аналіз статті 109 ЖК України свідчить, що у разі ненадання іншого жилого приміщення при виселенні, особа може вимагати надання такого житла, а не набуття права проживання на житло, з якого вона виселена та яке їй не належить.

Верховний Суд також відхилив доводи сторін, які фактично стосувалися переоцінки доказів та встановлених судами обставин.

Суд зазначив, що згідно з вимогами статті 400 ЦПК суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Отже, Верховний Суд залишив без задоволення обидві касаційні скарги та без змін рішення районного суду і постанову апеляційного суду.

Таким чином, чоловік зберіг право користування квартирою, оскільки був вселений до неї та зареєстрований за згодою попередньої власниці, добровільно не виселявся, не мав іншого житла, а його непроживання було зумовлене проходженням військової служби за мобілізацією. Саме тому його право на житло підлягало захисту шляхом вселення.